бо перше синове слово було "мама".
Я стала найнещаснішою мамою у світі,
бо останнє синове слово-благання стало "мамо",
але я не могла нічого зробити.
Прости мені, мій любий сину.
Пам'яті сина
Сумує вітер, причаївшись в узголов'ї вишні,
Скажи, скажи мені, Всевишній,
То ж за які такі гріхи
Забрав у мене сина ти.
І думаєш: безумна мати, як смієш дорікати.
Благаю: Господи, прости,
Мого синочка в раю прихисти.
...................................................................................................................................................................
Сину, твої друзі грають у футбол -
Тебе нема серед них.
Сину, твої друзі спішать на танці -
Тебе нема серед них.
Сину, твої друзі цілують дівчат -
А де ж твоя недоцілована дівчина, сину?
Сину, твої друзі просто живуть -
тебе нема серед них.
А як мені жити без тебе, сину?..
...................................................................................................................................................................
Карначівському Сковороді - Андрію Боб'юку
Пане Андрію, плаче старенька хатина за вами,
Так тяжко голосить вітрами.
Блукають світами ваші коти,
Хто ж їх пригріє серед важкої зими?
Знаю: вам не хотілось вмирати,
Вам би ще поле біленьке паперу орати,
Вам би ще сіять вірші - квітки,
Вам би ще вірить і світ цей любить.
Та пішли Ви уже в засвіти,
Туди, де стражденна душа не болить.
Не квилить, не ниє і струни не рве.
І вірю: зненацька сніжинкою впаде на моє плече.
...................................................................................................................................................................
Найдорожчий букет від Максимка
І думаєш: безумна мати, як смієш дорікати.
Благаю: Господи, прости,
Мого синочка в раю прихисти.
...................................................................................................................................................................
Сину, твої друзі грають у футбол -
Тебе нема серед них.
Сину, твої друзі спішать на танці -
Тебе нема серед них.
Сину, твої друзі цілують дівчат -
А де ж твоя недоцілована дівчина, сину?
Сину, твої друзі просто живуть -
тебе нема серед них.
А як мені жити без тебе, сину?..
...................................................................................................................................................................
Карначівському Сковороді - Андрію Боб'юку
Пане Андрію, плаче старенька хатина за вами,
Так тяжко голосить вітрами.
Блукають світами ваші коти,
Хто ж їх пригріє серед важкої зими?
Знаю: вам не хотілось вмирати,
Вам би ще поле біленьке паперу орати,
Вам би ще сіять вірші - квітки,
Вам би ще вірить і світ цей любить.
Та пішли Ви уже в засвіти,
Туди, де стражденна душа не болить.
Не квилить, не ниє і струни не рве.
І вірю: зненацька сніжинкою впаде на моє плече.
...................................................................................................................................................................
Найдорожчий букет від Максимка
Осінь. Холодно, пронизливий вітер закрадається під одежу, немов хоче повністю зіпсувати і до того не вельми хороший настрій. Повертаюся із своїми маленькими першокласниками зі шкільної їдальні, яка знаходиться в приміщенні сільського дитячого садка.
Діти, одне за одним, побігли з горбочка стежиною, що простяглась по-під людські городи, на яких вже зібрано урожай. Городи пусті, дерева голі, небо сіре-сіре, думки важкі-важкі. Знаю, що скоро доведеться залишати цих чудових хлоп'ят і дівчаток, до яких тільки встигла звикнути за два місяці, яких встигла полюбити, які стали «моїми» дітьми.
Як завжди, іду не сама, поруч зі мною маленький Максимко, який старається іти, взявши мене за руку. Маленька долонька тепла-тепла. Він у мене найбільший бешкетник і водночас встиг стати любимчиком. І зовсім неправда, що у вчителів немає любимчиків, що всі учні однакові. Вони, любимчики, є завжди. Не обов'язково це найкращі учні, найвихованіші, найрозумніші. Ні! Це просто діти, яких не можна не любити понад усе, не можна не прощати їхніх дитячих пустощів, бо душі їхні рідняться з тобою, з твоєю душею.
Таким встиг стати для мене Максимко. Я бачу, як йому важко всидіти на уроці, як кортить когось зачепити із однокласників. Даю чергові зауваження, читаю нотації, а він підбіжить на перерві до мого столу, притулиться голівкою до мого серця і усміхнеться. То як же такого не любити?!
Діти також знають, що скоро до них прийде інша вчителька, також стривожені, а водночас їм цікаво, бо вони - діти.
І ось ідемо стежиною. Та враз Максимко відбіг від мене і зірвав високу сіру стеблину із густим пишним суцвіттям, що нагадує минуле літо, і подав мені, нічого не говорячи.
— Максимку, це мені? - запитую. - Мені ще ніхто ніколи не дарував таких квітів...
В очах дитини враз появився ніжний сум, і він сказав стривожено:
— Але вже скоро зима. Квітів немає. А ми Вас дуже-дуже любимо, а Ви ж скоро від нас підете. Я так хотів подарувати Вам квітку.
- Дякую тобі, хлопчику, — відповіла я, - а й справді, це найдорожчий для мене букет із всіх, які мені коли-небудь дарували в житті.
Хлопчина продовжив:
- А як Ви приїдете до нас весною, то тоді ми подаруємо найкрасивіший букет на світі. Правда? - запитав, зазираючи в очі.
- Правда, Максимку, - погладила я малого по голівці. Я не злукавила, бо, справді, мені ще ніхто не дарував таких дорогих квітів, бо вони від душі, від самого маленького дитячого серденька. І я зрозуміла, що заради таких хвилин варто жити у цьому світі, який би він не був жорстокий, із підлістю і зрадою, брехнею, ницістю й убогістю тих, кому вірила, на кого надіялась. Варто жити, просто жити!
P. S. Пройшли роки. Максимко вже дев'ятикласник. Через знайомих учителів дізналася, яким став він. Кажуть, такий же ніжний, добрий, сентиментальний. І справді хочеться знову - сказати: «Дякую тобі, хлопчику, що ти був у моєму вчительському житті. Будь щасливим!"
Діти, одне за одним, побігли з горбочка стежиною, що простяглась по-під людські городи, на яких вже зібрано урожай. Городи пусті, дерева голі, небо сіре-сіре, думки важкі-важкі. Знаю, що скоро доведеться залишати цих чудових хлоп'ят і дівчаток, до яких тільки встигла звикнути за два місяці, яких встигла полюбити, які стали «моїми» дітьми.
Як завжди, іду не сама, поруч зі мною маленький Максимко, який старається іти, взявши мене за руку. Маленька долонька тепла-тепла. Він у мене найбільший бешкетник і водночас встиг стати любимчиком. І зовсім неправда, що у вчителів немає любимчиків, що всі учні однакові. Вони, любимчики, є завжди. Не обов'язково це найкращі учні, найвихованіші, найрозумніші. Ні! Це просто діти, яких не можна не любити понад усе, не можна не прощати їхніх дитячих пустощів, бо душі їхні рідняться з тобою, з твоєю душею.
Таким встиг стати для мене Максимко. Я бачу, як йому важко всидіти на уроці, як кортить когось зачепити із однокласників. Даю чергові зауваження, читаю нотації, а він підбіжить на перерві до мого столу, притулиться голівкою до мого серця і усміхнеться. То як же такого не любити?!
Діти також знають, що скоро до них прийде інша вчителька, також стривожені, а водночас їм цікаво, бо вони - діти.
І ось ідемо стежиною. Та враз Максимко відбіг від мене і зірвав високу сіру стеблину із густим пишним суцвіттям, що нагадує минуле літо, і подав мені, нічого не говорячи.
— Максимку, це мені? - запитую. - Мені ще ніхто ніколи не дарував таких квітів...
В очах дитини враз появився ніжний сум, і він сказав стривожено:
— Але вже скоро зима. Квітів немає. А ми Вас дуже-дуже любимо, а Ви ж скоро від нас підете. Я так хотів подарувати Вам квітку.
- Дякую тобі, хлопчику, — відповіла я, - а й справді, це найдорожчий для мене букет із всіх, які мені коли-небудь дарували в житті.
Хлопчина продовжив:
- А як Ви приїдете до нас весною, то тоді ми подаруємо найкрасивіший букет на світі. Правда? - запитав, зазираючи в очі.
- Правда, Максимку, - погладила я малого по голівці. Я не злукавила, бо, справді, мені ще ніхто не дарував таких дорогих квітів, бо вони від душі, від самого маленького дитячого серденька. І я зрозуміла, що заради таких хвилин варто жити у цьому світі, який би він не був жорстокий, із підлістю і зрадою, брехнею, ницістю й убогістю тих, кому вірила, на кого надіялась. Варто жити, просто жити!
P. S. Пройшли роки. Максимко вже дев'ятикласник. Через знайомих учителів дізналася, яким став він. Кажуть, такий же ніжний, добрий, сентиментальний. І справді хочеться знову - сказати: «Дякую тобі, хлопчику, що ти був у моєму вчительському житті. Будь щасливим!"
..................................................................................................................................................................
Танець під музику тиші
Маленькій Алінці погано спалось, вона кидалась увісні, зривалась, шукаючи теплу руку бабусі, що спала поруч. Що коїлось у її маленькому серденьку, яке сполоханою пташиною билось у груденятах. А, може, їй снилась мама, яка поїхала у ту далеку прокляту Італію, коли Алінка була ще зовсім маленькою - і слід її пропав, а, може, весілля тата, якого дуже любить дівчинка. Церква, тато із своєю нареченою біля вівтаря. Обоє такі усміхнені, щасливі. Біле плаття нареченої, білосніжний вельон, свічки, багато гостей, всі веселі, радісні і тільки маленька дівчинка стояла так близько біля наречених, і по її вродливому личку краплинками ранішньої роси капали сльози. Вона нікому не могла виповісти свій біль, бо доля жорстокою стала для дитини ще тоді, коли поруч була мама, така красива і молода. Алінка впала з висоти, падаючи, сильно вдарилася голівкою, і відтоді тиша стала супутницею.
Де тільки не возила її бабуся, яким лікарям не показувала - все марно, а бабуся вірила, і зараз вірить, і в щоденних молитвах вечірніх і ранішніх просить Господа милосердя для її дівчинки. Ні, ні, вона не нарікає на невістку, що так повелася, що залишила свою кровиночку хворою, а просить у Всевишнього і для неї щастя. Одного разу вона сказала мені: Знаєш, я хочу, щоб їй було добре, бо, як буде добре їй, то і я буду рада.
Мама Алінки живе своїм життям. Вона й не бачила, як дівчинка росла, як привела бабуся її у перший клас, як гарно прийняли її діти у школі, як далеким відгомоном у вушка долинали перші тремтячі звуки і як народжувались перші слова. Це допомагало жити повноцінним життям. Гратись, вчитися, дружити, любити і сумувати. Так, так, саме сумувати, бо не раз дитина заходила в клас, і в її довірливих оченятах я бачила сизий сум. Найчастіше це бувало тоді, коли бабуся працювала в нічну зміну, і Алінці доводилось спати самій, бо прабабця вже старенька.
А сьогодні у дівчинки в школі свято. І знову привела Алю на свято не мама, а бабуся. Не мама, а бабуся зібрала її чорняві кучерики у кісники, пов'язала величезні білі банти і одягнула онучку у білосніжну сукню. І дівчинка танцює із однокласником танець. Пара за парою кружляють у танці діти, а я із хвилюванням шукаю очима Алінку. Адже це не так просто танцювати під музику тиші, а дівчинці це вдається: вона білою лебідкою кружляє навколо хлопчика, що галантно тримає іі тендітну ручку, ні, навіть не ручку , а тільки пальчик. Вона серденьком відчуває ритм танцю, і танцює...
А бабця плаче. І мені боляче. Боже, дай цій дитині щастя, бо вона вже так настраждалася.
Танець під музику тиші
Маленькій Алінці погано спалось, вона кидалась увісні, зривалась, шукаючи теплу руку бабусі, що спала поруч. Що коїлось у її маленькому серденьку, яке сполоханою пташиною билось у груденятах. А, може, їй снилась мама, яка поїхала у ту далеку прокляту Італію, коли Алінка була ще зовсім маленькою - і слід її пропав, а, може, весілля тата, якого дуже любить дівчинка. Церква, тато із своєю нареченою біля вівтаря. Обоє такі усміхнені, щасливі. Біле плаття нареченої, білосніжний вельон, свічки, багато гостей, всі веселі, радісні і тільки маленька дівчинка стояла так близько біля наречених, і по її вродливому личку краплинками ранішньої роси капали сльози. Вона нікому не могла виповісти свій біль, бо доля жорстокою стала для дитини ще тоді, коли поруч була мама, така красива і молода. Алінка впала з висоти, падаючи, сильно вдарилася голівкою, і відтоді тиша стала супутницею.
Де тільки не возила її бабуся, яким лікарям не показувала - все марно, а бабуся вірила, і зараз вірить, і в щоденних молитвах вечірніх і ранішніх просить Господа милосердя для її дівчинки. Ні, ні, вона не нарікає на невістку, що так повелася, що залишила свою кровиночку хворою, а просить у Всевишнього і для неї щастя. Одного разу вона сказала мені: Знаєш, я хочу, щоб їй було добре, бо, як буде добре їй, то і я буду рада.
Мама Алінки живе своїм життям. Вона й не бачила, як дівчинка росла, як привела бабуся її у перший клас, як гарно прийняли її діти у школі, як далеким відгомоном у вушка долинали перші тремтячі звуки і як народжувались перші слова. Це допомагало жити повноцінним життям. Гратись, вчитися, дружити, любити і сумувати. Так, так, саме сумувати, бо не раз дитина заходила в клас, і в її довірливих оченятах я бачила сизий сум. Найчастіше це бувало тоді, коли бабуся працювала в нічну зміну, і Алінці доводилось спати самій, бо прабабця вже старенька.
А сьогодні у дівчинки в школі свято. І знову привела Алю на свято не мама, а бабуся. Не мама, а бабуся зібрала її чорняві кучерики у кісники, пов'язала величезні білі банти і одягнула онучку у білосніжну сукню. І дівчинка танцює із однокласником танець. Пара за парою кружляють у танці діти, а я із хвилюванням шукаю очима Алінку. Адже це не так просто танцювати під музику тиші, а дівчинці це вдається: вона білою лебідкою кружляє навколо хлопчика, що галантно тримає іі тендітну ручку, ні, навіть не ручку , а тільки пальчик. Вона серденьком відчуває ритм танцю, і танцює...
А бабця плаче. І мені боляче. Боже, дай цій дитині щастя, бо вона вже так настраждалася.
Немає коментарів:
Дописати коментар